починаючи з 40-х років xiv ст., західноукраїнські землі були об’єктом експансіоністської політики польщі і угорщини, яким тоді протистояв литовсько-руський князь любарт-дмитро. в кінці 1380-х років, після походу на галицьку русь ядвиґи і ягайла (1387), ці землі остаточно увійшли до складу польського королівства під назвою королівства русі (назва, надана ще казимиром ііі). у 1434 р. відбулася інкорпорація цих земель до складу польщі. галичина втратила свій автономний статус. з українських земель у складі королівства польського утворено три воєводства: руське (центр – львів), белзьке і подільське (кам’я-
нець). у них було скасовано давньоруське право, судочинство, а боярство стало складовою частиною польської шляхти.
соціально-економічне життя краю було суперечливим. воно характеризувалося не лише розвитком сільського господарства, міст та ремесел, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, але й закріпаченням українського селянства, яке завершилося у 1505 р. це викликало цілу низку селянських повстань, найбільше з яких відбулося під керівництвом мухи та борулі (1490–1492). вже у першій половині xv ст. на прикарпатті та гуцульщині розгорнувся соціальний розбійницько-повстанський рух опришків. спільний польсько-молдавсько-угорський кордон дозволяв малочисельним ватагам опришків уміло маневрувати.
міграція поляків, євреїв, вірмен до зростання чисельності нових міст і містечок, у xvi ст. тільки на нинішній тернопільщині їх налічувалося близько 40: бережани, борки, буданів, гусятин, залісці, микулинці, язловець тощо. у xvi ст. суттєво почастішали татарські набіги. у 1540 р. з метою оборони від татар, руський воєвода іоанн амор з тарнова (ян амор тарновський) (1488–1561) заснував фортецю тарнополь (тернопіль), яка поступово витісняла провідну роль теребовлі і стала головним містом галицького поділля. більшість міст належала польським маґнатам, однак значна частина з них здобувала самоврядування на основі маґдебурзького права. цей процес був більш активним у першій половині xvi ст.
