Підкресліть однорідні члени речення відповідно до їхньої синтаксичної ролі. Розплакався січень, розхлюпав невчасно жалі,на вітрі терновім згубив найказковіші шати

розплакався , розхлюпав , згубив

Объяснение:

це все однорідні присудки , підкреслюємо двома лініями

ответ: одного разу пані берта бертолотті отримує поштою семирічного хлопчика з бляшанки конрада, зробленого на заводі. там дітей роблять ідеальними і перш, ніж надіслати батькам, кілька разів тестують. певне, мають свої шаблони і лекала і тому налагодили виробнитцво досконалих дітей. кондрат – ідеальний: чемний, сумлінний, розумний і чесний, але від цього страшенно нудний. довершений кондрат збиває з пантелику свою нову маму і зовсім не має друзів. цікаво, що сама пані бертолотті ідеальною мамою бути не може, якщо брати все ті ж стереотипні шаблони «материнської ідеальності». вона курить цигарки, вельми, коли натужно думає, полюбляє нездорову їжу, неохайна, розсіяна, вона пише собі нагадування на дзеркалі і розкидає по хаті речі. все те, чому зазвичай ідеальні мами оголошують нещадну війну. втім, яскрава індивідуалістка пані берті бартолотті абсолютно щаслива і живе в гармонії з собою. неідеальна для інших, вона ідеальна для самої себе. отримавши випадково дитину, вона проти волі стикається з паралельним світом, де всім заправляють запрограмовані «треба», «можна», «не можна» і десятки правил – і все це в голові однієї дитини. в той час як сама пані берта живе за своїми «хочу» і «не хочу». схоже навіть, що це кондрат вчить берті бути справжньою мамою, а сама берті більше схожа на дитину. берті сама поводиться, думає, приймає рішення як дитина, в той час як конрад мислить абсолютно по-дорослому. контрастна і парадоксальна ситуація. втім, нестлінгер часто в своїх книгах виписує самостійних, серйозних дітей та «здитинілих» дорослих. міняючи таким чином їх місцями, вона дає змогу краще розуміти мотиви вчинків один одного. пані бертолотті неідеальна і зовсім не знає, що потрібно робити. накупивши кондротові іграшок і морозива, вона забуває купити зошити і олівці до школи. проте це її не засмучує, адже в житті дитини є речі значно важливіші за якісь там олівці.

втім, є в книзі і інший герой – антогоніст бертолотті. це аптекар пан егон, який дружить з берті і береться виховувати кондрата на свій манер – йому страшенно імпонує, що хлопчик такий правильний, і тому пан егон всіляко підтримує його в цій ідеальності. виходить – з одногу боку самодостатня, епатажна, яскрава індивідуалістка пані берті бартолотті, з іншого – педантичний, банальний і нудний аптекар пан егон. два різні світи і два різні уявлення про ідеальну дитину. вони отримують початковий матеріал, з якого їм доведеться «виліпити» справжню людину, особистість. от тільки пана егона влаштовує вже те що є, а пані берті – ні. протягом всієї книги конрад розвивається як справжня дитина, відходячи від шаблону «досконалості» .в цьому йому є звичайна дівчинка кіті, яка може і схитрити, і школу прогуляти, якщо потрібно. втім, окрім неї в кондрата немає в школі друзів, бо попри те, що вчительна вважає його «справжнім скарбом», діти його не люблять – він і не підказує, і розказує вчительці, хто прогулює або списує. але не тому, що він погана дитина, а тому що це «правильно» – так його запрограмували. врешті-решт конраду вдається стати звичайною дитиною, що не робить його гіршим, а додає індивідуальності.

объяснение: пиши чи допоміг тобі

останнім часом більшість українських топ-політиків говорять про потребу конституційної реформи. президент намагається підлатати чинний основний закон, внісши до парламенту конституційні зміни щодо місцевого самоврядування та правосуддя, зміни до розділу «права людини і громадянина» ще опрацьовує створена главою держави конституційна комісія. прем’єр вже кілька разів у своїх недільних «10 хвилинах» обмовився про потребу в ухваленні нового основного закону, от тільки незрозуміло: він за те, аби ухвалювати його в парламенті - чи на референдумі. юлія тимошенко також обережно підтримала ініціативу громадянського суспільства написати «народну конституцію».

це не дивно. в незалежній україні п’ятий президент і п’ятнадцятий прем’єр, але навряд чи хтось наважиться назвати когось з них українським джорджем вашингтоном, шарлем де голлем чи лі куан ю. народ відчуває все більше відчуження від інституцій влади і розчарування не тільки в окремих політиках, а й у політичному класі як такому.

якщо чотири п’ятих населення не довіряють парламентові та уряду (президенту наразі трохи менше) реформи апріорі неможливі, бо найкращі закони ніхто не виконуватиме: іржа недовіри до законодавця мимоволі роз’їдатиме будь-які законодавчі конструкції. юридичні закони, на відміну від законів фізики чи хемії, не носять об’єктивного характеру - їх змушує працювати людська довіра та репресивний апарат. якщо 80% свідомо дотримуються законодавчих приписів, 20% можна примусити підкорятися цим приписам через прокуратуру, сбу, фіскальну службу і національну поліцію. якщо все навпаки, якщо 80% громадян не довіряють тим, хто встановлює правила гри, будь-який репресивний апарат безсилий встановити верховенство закону. зокрема і через те, що самі силовики чітко знають: друзям - все (зокрема, бюджетні потоки і фактичну безкарність), а ворогам - закон.

отже, критичний брак довіри між українським суспільством та його політичними провідниками, між суспільством і владними інституціями є найглибшою причиною як сучасної системної кризи, так і тривалого україни на межі того, що ійською влучно називають failed state - «держава-невдаха». сьогодні абсолютно зрозуміло, що черговими позачерговими виборами, а тим паче простою зміною уряду цю проблему не розв’язати, бо хвороба набула хронічного характеру: суспільство відчуває критичний брак довіри не тільки (і не стільки) до окремих політиків, а до владних інституцій та політичного класу як таких. образно кажучи, аби розв’язати цю системну проблему, слід міняти автівку, а не водіїв.